Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування

СОЦІАЛЬНО-КОМУНІКАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В СФЕРІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ: ОСОБЛИВОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

2025-04-29T12:31:42+03:00

Статтю присвячено розгляду соціально-комунікаційних технологій в сфері публічного управління. Метою статті було вивчення особливостей і перспектив розвитку соціально-комунікаційних технологій в сфері публічного управління. Зазначається, що в умовах сьогодення існуючі проблеми взаємозв’язків з громадськістю дають можливість стверджувати, що комунікаційні політика є необхідним атрибутом становлення та розвитку сучасного демократичного суспільства, уособленням ідеології та технології управління громадськими зв’язками. На сучасному етапі спостерігається активний розвиток інформаційних та комунікативних технологій в сфері публічного управління. Вказаний процес призвів до суттєвих змін у всіх соціально значущих сферах життя суспільства, особливо в публічній сфері. Важливу роль у сфері соціально-комунікаційних технологій відіграли Інтернет-технології, оскільки їхня поява зумовила швидкі та суттєві зміни в галузі засобів масової інформації та комунікації, які стали інтерактивними, динамічними та доступними. Усі ці процеси дозволили серед іншого досягти якісних змін у підвищенні ефективності праці, а також виробництві товарів та послуг. На думку автора, комунікаційні технології сьогодення є невід’ємним елементом життя суспільства, що зумовлює необхідність держави як активно використовувати існуючі інформаційні та комунікаційні технології, так й ініціювати створення нових комунікативних майданчиків з допомогою інформаційно-комунікативних технологій. Крім того розвиток комунікаційних технологій дає можливість публічним службовцям «йти в ногу з часом», враховувати сучасні потреби населення, забезпечувати діалог між державою та суспільством, а також сприяти тіснішій взаємодії публічної сфери, суспільства та держави.

ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ВАРІАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ МАРКЕТИНГОМ ІНІЦІАТИВНИХ ПРОЄКТІВ

2025-04-29T12:36:22+03:00

В статті доведено, що формування системи варіативного управління маркетингом ініціативних проєктів, запропонованої в дослідженні сприятиме досягненню технологічного суверенітету держави, використанню гнучких, динамічних та адаптивних технологій маркетингового управління в умовах формування Індустрії 4.0; інтеграції вітчизняних компаній у світову систему господарювання, формуючи умови для створення системи стратегічного маркетингового управління; підвищенню маркетингової активності компаній, здійсненню функцій стратегічного управління маркетингом, створенню високоякісної інноваційної промислової продукції. Визначено, що система стратегічного управління інноваційним маркетингом ініціативних проєктів – це процес трансформації поточної бізнес-моделі в інноваційну, здійснення якої спрямоване на створення аналітичних моделей зростання та формування стратегії конкурентної поведінки організації. Таким чином, інноваційний маркетинг, представлений функцією інноваційного менеджменту, націлений на ефективне формування і просування інновацій на основі комплексного аналізу ринку і застосування інструментів комунікативної та цінової політики. Маркетинг інновацій передбачає застосування різних інструментів і методів впливу як на технології виробництва, так і на здійснення реалізації, дифузії та просування нововведень на ринку. просування нововведень на ринку. Запропоновано пропонується модель стратегічного управління маркетингом ініціативних проєктів на основі використання варіативних (гнучких, адаптивних, динамічних) технологій. Досягнення цілей під час реалізації ініціативних проєктів можливе завдяки забезпеченню виробничої, технологічної, кадрової, інформаційної та інших видів безпеки, формуванню стратегії розвитку з урахуванням орієнтації на вимоги власників і користувачів житла, створенню інноваційної бізнес-моделі. Використання моделей варіативного (гнучкого, адаптивного, динамічного) управління допомагає вирішити проблеми, пов'язані з переходом від традиційної системи маркетингового управління до нових сценаріїв управління (варіативних), оперативно змінювати та перебудовувати внутрішні бізнес-процеси і саму структуру, створювати нові конструкції бізнес-моделей, підвищувати ефективність їх функціонування.

ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНОЮ СФЕРОЮ ТА РОЛЬ СОЦІАЛЬНИХ СТАНДАРТІВ

2025-04-29T12:40:44+03:00

Соціальна компонента сталого розвитку є важливою складовою концепції сталого розвитку, яка займає центральне місце в загальному процесі формування ефективної та справедливої системи управління на різних рівнях – від національного до локального. У контексті публічного управління соціальний аспект сталого розвитку передбачає розробку політик, які не тільки сприяють економічному росту, але й забезпечують поліпшення соціальних умов життя, зменшення нерівності, покращення доступу до базових послуг, таких як освіта, охорона здоров’я, житло, та підтримку вразливих груп населення. Метою статті є аналіз особливостей публічного управління соціальною сферою та визначення соціальних стандартів як інструменту публічного управління. Визначено, що однією з головних особливостей публічного управління соціальною сферою є необхідність урахування значної соціальної різноманітності. Різні групи населення мають різні потреби, і управління цими потребами потребує чіткої класифікації і диференціації послуг. Обґрунтовано, що одним з ключових завдань публічного управління є розробка та впровадження політик, які забезпечують соціальну справедливість і сприяють підвищенню рівня життя населення, зокрема шляхом покращення доступу до основних соціальних послуг, таких як охорона здоров’я, освіта, соціальне забезпечення, житло. Від держави та органів місцевого самоврядування вимагається не лише створення інфраструктури, а й забезпечення рівних можливостей для всіх громадян, незалежно від їхнього соціального статусу. Встановлено, що з позицій публічного управління соціальна компонента сталого розвитку передбачає розробку комплексних підходів до забезпечення соціального добробуту на всіх рівнях управління. Політики повинні враховувати не тільки загальні економічні показники, але й соціальні аспекти, такі як доступність послуг для різних верств населення, зменшення рівня бідності, забезпечення рівних можливостей для соціальної мобільності та інклюзії, захист прав меншин і підтримка найбільш вразливих груп – жінок, дітей, людей з інвалідністю, літніх людей, внутрішньо переміщених осіб та інших. У цьому контексті важливою є роль державних програм, спрямованих на розвиток соціальної інфраструктури, забезпечення доступу до якісної освіти та охорони здоров'я, створення умов для розвитку громадянського суспільства. Встановлено, що соціальні стандарти відіграють критично важливу роль у забезпеченні справедливості, рівності та доступу до основних благ і послуг для всіх членів суспільства. Вони є важливими інструментами публічного управління, спрямованими на досягнення соціального розвитку та сталості в суспільстві. У контексті сталого розвитку соціальні стандарти виконують функцію встановлення мінімальних вимог до умов життя, які забезпечують базові права і потреби кожної особи. Вони можуть охоплювати різні аспекти життя – від забезпечення справедливого доступу до освіти, охорони здоров’я, житла, до захисту прав працівників і забезпечення соціальної підтримки.

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЯК КЛЮЧОВИЙ ЧИННИК МОДЕРНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

2025-04-29T12:44:00+03:00

У статті розглянуто інноваційний розвиток як ключовий чинник модернізації державного управління в умовах цифрової трансформації. Доведено, що цифровізація є рушійною силою трансформації суспільних, економічних та управлінських відносин, сприяючи підвищенню ефективності, прозорості та гнучкості управлінських процесів. Відзначено, що інтенсифікація впровадження цифрових технологій у всі аспекти суспільного життя є визначальною рисою четвертої промислової революції («індустріалізація 4.0»), яка характеризується універсалізацією інформаційно-комунікаційних технологій, автоматизацією виробничих процесів та цифровим регулюванням соціально-економічних і адміністративно-управлінських систем. Проаналізовано основні завдання цифровізації державного управління в Україні, серед яких розробка інтегрованих цифрових платформ, розвиток системи біометричної ідентифікації, впровадження технологій «великих даних» для моніторингу та оцінки ефективності, забезпечення відкритості та доступності державних установ через електронні приймальні та багатофункціональні портали, а також вдосконалення нормативно-правової бази. Особливу увагу приділено веб-порталу та мобільному застосунку «Дія» як прикладу успішної цифрової трансформації. Визначено стратегічні напрями модернізації державного управління в умовах індустріалізації 4.0: мінімізація управлінських помилок, зниження суб’єктивного впливу в ухваленні рішень, обмеження корупційних ризиків, удосконалення звітності та прогнозування за ключовими соціально-економічними показниками. Відзначено, що реалізація цих завдань сприятиме формуванню єдиного цифрового простору, що об’єднує всі рівні влади, забезпечить оперативне реагування на запити громадян і бізнесу, підвищить якість управління та ефективність державного управління. Таким чином, інноваційний розвиток розглядається як фундаментальна складова модернізації державного управління, спрямована на забезпечення конкурентоспроможності держави, сталого розвитку національного господарства та інтеграції в глобальну цифрову економіку.

МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЕКТНОГО ПІДХОДУ В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

2025-04-29T12:47:27+03:00

В статті доведено, що сучасна державна політика спрямована на досягнення національних цілей і стратегічних завдань через здійснення проектної діяльності суб'єктами публічного управління всіх рівнів, що знайшло відображення в безлічі правових і методичних документів, що містять норми та рекомендації для реалізації проектів за умов, коли всі функції управління закріплені за органами влади. У той час, коли для досягнення пріоритетів держави можуть бути використані механізми міжсекторної взаємодії, що мають на увазі поділ функцій управління з бізнес-структурами і місцевими співтовариствами та трансформацію суб'єктно-об'єктних відносин у системі публічного управління в контексті актор-концепції. У зарубіжних країнах і вітчизняній практиці реалізації проектного підходу в системі публічного управління сформувалися тенденції розвитку проектного менеджменту, багато з яких відповідають принципам дуальності. Дуальність реалізації проектного підходу за участю структур публічного управління по відношенню до середовища та команди, що бере участь у реалізації управлінських функцій, має на увазі виділення двох окремих напрямів: транснаціональний проектний менеджмент і проектний менеджмент, реалізований на території конкретної держави. Дуальність реалізації проектного підходу за участю структур публічного управління на території багатьох країн – найкращих практик: проектний менеджмент як метод здійснення повноважень і функцій органів влади; участь структур публічного управління в проектах міжсекторної взаємодії (державно-приватне) партнерство, ініціативне проектування), застосування проектного менеджменту в публічному управлінні для реалізації функцій та повноважень органів влади в рамках програмно-цільового підходу. Розроблений методологічний каркас дослідження розкриває понятійний простір ключових складових в сфері реалізації проектного підходу у системі громадського управління: елемент, суб'єкт, об'єкт, система, технологія, метод, інструмент, механізм. У рамках запропонованого підходу проектний підхід слід розуміти як технологію публічного управління, яка за рахунок механізмів міжсекторної взаємодії приводить систему публічного управління в рух.

ЕКОНОМІЧНИЙ АНАЛІЗ В СИТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ РЕГІОНОМ

2025-04-29T14:08:20+03:00

Економічний аналіз у публічному управлінні регіоном – це вид аналітичної діяльності, що передбачає дослідження економічних явищ, процесів, результатів, і дозволяє приймати обґрунтовані управлінські рішення. За результатами економічного аналізу може бути надана об'єктивна оцінка стану розвитку регіону і виявлені резерви для його поліпшення. Економічний аналіз дозволяє визначати поточний економічний стан регіону; ключові економічні переваги та відповідні вектори (напрями) розвитку регіону; можливості мобілізації додаткових ресурсів тощо. Всі це актуалізує використання економічного аналізу у діяльності публічної влади. Теоретичні основи економічного розвитку регіонів досліджували такі науковці як: Сокіл В. В., Дегтярьова І. О., Панова Т. В., Медвідь В. Ю., Кондратенко Н. О., Красноносова О. М., Папп В. В., Завадських Г. М. та інші. Метою статті є визначення особливостей економічного аналізу та його місця в системі публічного управління регіоном. У статті зроблено висновки про важливість економічного аналізу, як складової аналітичної діяльності органів публічної влади. Відзначено, що кожен з економічних показників, які характеризують регіональний розвиток, а також результати економічного аналізу регіонального розвитку в цілому є маркерами певних процесів, що мають бути прийнятими до уваги при обґрунтуванні рішень публічної влади. Акцентовано увагу на зростанні розриву між рівнем економічного розвитку регіонів України за період воєнного стану, що потребує додаткової уваги з боку держави, а також місцевих органів влади. Відзначено, що вирішення окремих економічних проблем можливе силами регіональних органів публічного управління за умов розвитку співробітництва з іншими регіонами, підтримки місцевих економічних суб’єктів; співпраці з представниками бізнесу та іншими стейкхолдерами у регіоні.

ТРАДИЦІЙНА ТА НОВІТНІ КОНЦЕПЦІЇ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

2025-04-29T14:12:26+03:00

Публічне управління та підходи які до нього застосовуються на сьогоднішній день значно відрізняється від тих, що зародились ще наприкінці ХІХ сторіччя. За останні роки виникли нові моделі та концепції, які були впроваджені в індустріально розвинутих країнах світу. Враховуючи це метою статті є вивчення та аналіз існуючих концепцій публічного управління, виявлення їх переваг та недоліків, визначення сфер застосування, конкретизація суб’єктів та об’єктів управління, процесів їх взаємодії. Від так зазначено, що базовими елементами будь-якої концепції публічного управління є: цільова система, функціональна структура, різноманіття засобів та процесів управління, загальна морфологія та система результатів. Встановлено, що більшість авторів пропонують в якості окремих концепцій публічного управління розглядати наступні: традиційне державне управління, нове публічне управління, нова державна служба. Традиційна концепція до державного управління базується на підході «згори вниз». Від так суб’єкти управління є незалежними та реалізують свою діяльність без взаємозв’язку з політиками та громадянами. Хоча в своїй роботі вони все одно мають керуватись принципами доброчесності. Головний акцент в даній концепції зосереджений на створенні ефективної організаційної структури управління та ієрархії прийняття командних та контролюючих рішень. Зовсім інший підхід лежить в основі новітніх концепцій державного управління, що з’явились в другій половині 20 сторіччя. В їх основі принципи демократії, постійний нагляд за роботою управлінців публічної сфери та підзвітність. І основним їх аспектом є служіння на благо суспільства, а не керування. Тобто користь для суспільства є головним чинником мотивації до праці. Ці концепції знайшли підтримку в багатьох розвинених країнах світу, що відносяться до ОЕСР та США. Також вони широко впроваджуються при реформуванні державного апарату на всіх рівнях в країнах, шо розвиваються. Однак кожна з цих концепцій (як стара, так і новітні) мають свої переваги та недоліки. Тому це треба враховувати при використанні для реформування публічного апарату в Україні.

ГОЛОДОМОР 1932–33 PP. ТА ЙОГО КВАЛІФІКАЦІЯ ЯК ЗЛОЧИНУ ГЕНОЦИДУ У СВІТЛІ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНУ ГЕНОЦИДУ Й ПОКАРАННІ ЗА НЬОГО (ВІД 9 ГРУДНЯ 1948 Р.)

2025-04-29T14:15:23+03:00

Стаття присвячена Голодомору 1932–1933 рр. та його кваліфікації як злочину геноциду у світлі Конвенції про запобігання злочину геноциду й покаранні за нього (від 9 грудня 1948 року). На даний момент відчувається брак досліджень з правовою оцінкою подій Голодомору, яка б сприяла його визнанню на міжнародному рівні, а також недостатньо розроблений правовий механізм реабілітації, відшкодування моральних та матеріальних збитків постраждалим внаслідок геноциду та їх нащадкам. По факту, Україна опинилась в ситуації, коли відповідальність за злочинні дії проти її громадян у вказані періоди, несе лише вона сама. Поряд з цим, російська федерація, котра є спадкоємицею СРСР, намагається реабілітувати Й. Сталіна – головного винуватця геноциду. Подібний стан речей викликає питання про правову відповідальність рф за геноцид українців. Цікавим є саме поява терміну «геноцид» в міжнародному праві та правовому полі в цілому. Першим, хто сформулював поняття «геноцид» в юриспруденції був американський вчений польського походження, юрист, Рафаель Лемкін (1900–1959). До цього поняття він вперше звернувся ще в 30 – х роках ХХ ст., розглядаючи з юридичної точки зору геноцид вірмен, вчинений Туреччиною в 1914 році. Досліджуючи цей злочин заради того, щоб подібні речі не траплялися в майбутньому, вчений замислюється над тим, як за допомогою правових норм запобігти подібним злочинам. Для того, щоб увести поняття такого тяжкого масштабного злочину в міжнародне право, він намагається описати його характерні риси. У своїх працях він виділяє 6 технологій геноциду: політичну; соціальну; культурну; економічну; біологічну; фізичну. Автори прагнули проаналізувати кваліфікацію Голодомору як злочину геноциду у світлі Конвенції про запобігання злочину геноциду й покаранні за нього (від 9 грудня 1948 року).

ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ РИНКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ

2025-04-29T14:26:08+03:00

Стаття присвячена розробці теоретико-методологічних засад формування державної інформаційної політики в умовах ринку інформаційних ресурсів у сучасних умовах. Виявлено сутність інформаційних ресурсів як фактор виробництва та дане авторське трактування традиційної тріади факторів виробництва. Обґрунтовано об'єктивні умови виникнення та розвитку ринку інформаційних ресурсів у сучасних умовах. Уточнено специфіку ринку інформаційних ресурсів з виявленням ситуації інформаційних благ, де криві попиту та пропозиції змінюються місцями. Визначено основні соціально-економічні передумови формування ринку інформаційних ресурсів та підходи до їх визначення. Виявлено якісні зміни, що виражають основні тенденції розвитку ринку інформаційних ресурсів у сучасній економіці; вироблено рекомендації, спрямовані на вирішення внутрішніх проблем, пов'язаних із підвищенням якості інформаційних послуг. Розроблено пропозиції щодо розвитку ринку інформаційних ресурсів в умовах модернізації економіки. Розроблена програма дослідження та категоріальний апарат дозволяють створити основу для практичного формування соціально-економічних умов функціонування ринку інформаційних ресурсів та його позиціонування в авангарді суспільного розвитку України. Обґрунтовано методологічний базис дослідження економічної сутності ринку інформаційних ресурсів та визнання його як фактору виробництва. Теоретичні висновки та положення мають велике значення для практичної політики у сфері економіки освіти, наукових досліджень та розробок, де слід керуватися не закордонними програмами, а заснованими на українському економічному менталітеті та особливостях створення та збереження вітчизняного інтелектуального капіталу. Теоретичні висновки дослідження дозволяють відзначити безпосередню залежність правових механізмів регулювання ринку інформаційних ресурсів від еквівалентності економічних відносин, які є у відносинах цьому ринку.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ ІНСТРУМЕНТИ ВПРОВАДЖЕННЯ «ЗЕЛЕНОЇ» ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

2025-04-29T14:28:41+03:00

У статті досліджено організаційно-економічні інструменти впровадження «зеленої» публічної політики (Green Public Policy, GPP) в Україні, їх вплив на сталий розвиток та екологічну трансформацію економіки. Визначено ключові організаційно-економічні інструменти державного регулювання у сфері екологічної політики, зокрема законодавчі акти, екологічне оподаткування, державні закупівлі екологічно чистої продукції, цифрові технології моніторингу навколишнього середовища. Було проаналізовано основні законодавчі ініціативи, спрямовані на впровадження GPP в Україні, зокрема закони «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про енергетичну ефективність» та «Про альтернативні джерела енергії». Визначено, що екологічне оподаткування, зокрема податок на викиди CO₂, є важливим інструментом стимулювання підприємств до впровадження екологічно чистих технологій. Окрему увагу приділено організаційно-економічному інструменту впровадження GPP, такому як – державні закупівлі екологічної продукції. Визначено, що даний інструмент є дієвим способом впливу держави на розвиток екологічного бізнесу та скорочення негативного впливу на довкілля. Було досліджено роль цифрових технологій у реалізації «зеленої» публічної політики, зокрема використання супутникового моніторингу, Big Data та штучного інтелекту для аналізу екологічної ситуації. Визначено, що розвиток таких технологій сприяє ефективному контролю за дотриманням екологічних стандартів та прогнозуванню кризових ситуацій. Разом із цим було сформовано основні бар’єри, що стримують ефективне впровадження GPP в Україні. До них віднесено недостатню підтримку з боку держави та бізнесу, низьку обізнаність населення, недосконале регулювання екологічних стандартів, слабку інтеграцію екологічної політики на місцевому рівні та негативний вплив військових дій. Проаналізовано можливі шляхи подолання цих бар’єрів, серед яких посилення фінансової та правової підтримки, стимулювання інновацій у сфері екологічних технологій, проведення інформаційних кампаній та зміцнення екологічного контролю. У результаті проведеного дослідження зроблено висновок, що для ефективного впровадження зеленої публічної політики в Україні необхідний комплексний підхід, який поєднує правові, економічні та технологічні рішення. Подальший розвиток екологічного регулювання, розширення цифрових можливостей моніторингу довкілля та стимулювання екологічної свідомості населення сприятимуть сталому розвитку країни.

КЛЮЧОВІ ОСНОВИ ТА КОНЦЕПЦІЇ БЕЗПЕКИ, ЇХ ВПЛИВ НА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПУБЛІЧНИХ ІНСТИТУТІВ

2025-04-29T14:34:25+03:00

Досліджено природу, основні теоретичні аспект, походження та генезис поняття безпека. Виявлено, що безпека, це складне багатогранне соціальне явище, що має конкретно-історичний характер і тісно пов'язане з усіма формами та напрямами взаємодії в системі природа – людина – суспільство і означає без неспокою, звільнення від тривоги, або мирної ситуації без жодних ризиків або погроз. З позицій теорії реалізму, лібералізму та конструктивізму цей термін може вживатися у трьох значеннях: традиційне значення – безпека як атрибут держави, відсутність військового конфлікту – військова безпека; безпека, що використовується в більш широкому розумінні, але все ще посилається безпосередньо на явища, що відбуваються в міжнародних відносинах, або безпосередньо чи опосередковано спричинені міждержавними відносинами; безпека як суспільне благо; безпека в універсальному розумінні (одиниці та соціальної сутності) – безпека людини. Визначено широкий спектр загроз безпеці нашої держави, серед яких: посягання на суверенітет і територіальну цілісність, блокування руху нашої держави до повноправного членства у ЄС та НАТО, ведення розвідувально-підривної діяльності спеціальних служб росії проти України, здійснення інформаційних спецоперацій, кібератаки, поширення тероризму, який ворог фінансує та підтримує. Доведена необхідність тісної співпраці між різними публічними інститутами, такими як правоохоронні органи, служби безпеки, органи місцевої влади та іншими, оскільки безпека ‒ це постійний соціальний процес, в якому актори намагаються вдосконалити механізми, що забезпечують їм стан безпеки. Ці інституції мають чітко усвідомлювати концепції безпеки і організувати ефективну міжвідомчу взаємодію. Основою їх ефективної роботи є розуміння сутності безпеки, яке визначає політичну та адміністративну діяльність, впливає на прийняття рішень, забезпечує стабільність у державі, сприяє розвитку довіри між інститутами і громадянами.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПІДХОДІВ ДО РОЗУМІННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

2025-04-29T14:52:02+03:00

У статті розглядаються зміни підходів до розуміння та реалізації політики національної безпеки держави в контексті глобальних змін. У світлі мінливих міжнародних умов, стрімкого розвитку технологій та появи нових загроз національна безпека стала одним з найважливіших викликів для держав у всьому світі. Автор аналізує еволюцію концепції національної безпеки, зокрема в Україні, з акцентом на адаптації національних стратегій до сучасних реалій. Особливу увагу приділено зміні характеру загроз національній безпеці, спричинених як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. Сучасна національна безпека вже не обмежується військовим виміром, а охоплює широке коло питань – від кібербезпеки до екологічних та економічних проблем. З розвитком такого розуміння безпеки зростає і складність підходів до її забезпечення. У цій статті також проаналізовано приклади таких підходів у політиці національної безпеки держав, зокрема досвід України, де загрози постійно змінюються під впливом зовнішніх чинників, зокрема агресії сусідніх держав. Важливим аспектом трансформаційних підходів до національної безпеки є взаємодія між різними секторами безпеки. Усі сфери безпеки, такі як економічна безпека, соціальна стабільність, боротьба з корупцією, екологія та енергетична безпека, мають бути враховані в стратегіях національної безпеки. Важливим елементом зміни підходу до національної безпеки є переорієнтація на стратегії превентивних дій. Оскільки сучасні загрози є більш невизначеними та важко передбачуваними, держави повинні діяти на випередження, не лише реагуючи на кризові ситуації, але й запобігаючи їм. Це і розвиток науково-технічного потенціалу для раннього виявлення загроз, і створення нових механізмів моніторингу та оцінки ризиків, і розробка стратегій ефективного реагування на кризові ситуації. Загалом, зміна підходу до розуміння політики національної безпеки є необхідною умовою адаптації до нових реалій сучасного світу. Безпека включає в себе не лише фізичну оборону, а й низку інших елементів, які впливають на стабільність та розвиток держави в умовах постійно мінливих глобальних викликів та загроз.

ЗНАЧЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД В УДОСКОНАЛЕННІ ДІЯЛЬНОСТІ МЕДИКО-ЛІКАРНЯНИХ УСТАНОВ В УМОВАХ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ

2025-04-29T14:55:15+03:00

У статті визначено, що охорона здоров'я є однією з ключових сфер суспільного життя, яка значно впливає на соціально-економічний розвиток кожної країни. В умовах сучасних реалій, особливо в період воєнного стану в Україні, значення медичної галузі набуває стратегічного характеру. Медичні установи, які є базисом для забезпечення здоров’я населення, потребують ефективного управління, нових підходів до організації роботи та адаптації до викликів сьогодення. Територіальні громади стають важливими суб’єктами процесів удосконалення діяльності медичних установ, сприяючи їхній стійкості та ефективності. З’ясовано, що для України, яка сьогодні стикається з серйозними викликами через війну, досвід реформ у сфері охорони здоров’я в інших країнах є важливим орієнтиром. Проте національні особливості, такі як потреба в забезпеченні медичної допомоги для внутрішньо переміщених осіб, реабілітація постраждалих та підтримка населення прифронтових територій, потребують розробки власних моделей управління. У цих умовах територіальні громади відіграють ключову роль, адже вони мають можливість краще адаптувати медичну інфраструктуру до потреб конкретних регіонів, залучаючи місцеві ресурси та ініціативи. Обґрунтовано, що сучасні виклики також вимагають впровадження інноваційних підходів до діяльності медичних установ. Це включає розвиток цифрових технологій, таких як електронна медична картка, а також використання мобільних клінік для обслуговування віддалених та прифронтових територій. Крім того, важливою залишається співпраця територіальних громад з державними органами, міжнародними організаціями та волонтерськими ініціативами. Такий комплексний підхід дозволяє забезпечити доступність якісної медичної допомоги навіть у складних умовах, сприяючи одночасно збереженню людського капіталу та зміцненню національної безпеки. Доведено, що охорона здоров'я є однією з найважливіших сфер суспільного життя, що безпосередньо впливає на благополуччя населення та загальний розвиток країни. В умовах воєнного стану, що триває в Україні, медичні установи стикаються з новими, надзвичайними викликами, такими як забезпечення медичних послуг на прифронтових територіях, надання допомоги постраждалим та внутрішньо переміщеним особам, а також оптимізація медичних ресурсів в умовах обмеженого фінансування. Ключову роль у вирішенні цих проблем відіграють територіальні громади, які повинні адаптувати систему охорони здоров'я до специфічних потреб регіонів.