Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування

ІНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР ЕКОНОМІЧНОГО ЛОБІЮВАННЯ У СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

О. О. Вінниченко — Thu, 31 Oct 2024 00:00:00 +0200

У запропонованій статті автор досліджує напрями оптимізації лобістської діяльності суб’єктів підприємництва на основі положень нового Закону «Про лобіювання» і створення ефективної моделі партнерства влади та бізнесу. Результатом має стати формування в Україні законодавчо унормованого та соціально орієнтованого механізму взаємодії між бізнесом, недержавними галузевими підприємницькими інституціями та владними структурами і політиками для просування і захисту інтересів різних галузей вітчизняної економіки. При цьому функції механізму галузевого лобіювання є базовими стосовно методів лобіювання і відповідно форм взаємодії органів державної влади і структур, що представляють у них інтереси галузі та її складових. механізм галузевого лобіювання працює у сфері публічного управління в якості складової ринку політичних послуг, і відповідно є важливим інструментом взаємодії бізнесу та органів влади. Оскільки сам процес вказаної взаємодії безумовно впливає на якість управлінських рішень та реформаційні процеси у системі публічного управління, інститут галузевого лобіювання безумовно слід вважати важливим чинником ефективного публічного управління. Поряд з системою галузевого лобіювання великого бізнесу потрібно вибудовувати і систему лобістських структур, через які представники малого і середнього бізнесу отримають змогу ефективно просувати та відстоювати свої законні інтереси. У цьому сегменті підприємництва також потрібно спиратися на уже наявні організаційні структури, йдеться про консультативно-дорадчі органи з питань розвитку підприємництва. Використовувати ці структури як лобістські досить складно і у зв’язку з відсутністю належної самоорганізації та компетентних кадрів, безпосереднього контакту з представниками влади (загальний режим доступу), та доступу до процесу оновлення (проектів) нормативно-правових актів та програмних документів. У роботі обгрунтовані нововведення, які мають трансформувати консультативно-дорадчі органи у повноцінні структури лобіювання інтересів малого і середнього бізнесу.

ОПЕРАТИВНІСТЬ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ ВІЙНИ ТА ВИКЛИКИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ТЕРОРИЗМОМ

Н. М. Грущинська — Thu, 31 Oct 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядаються питання взаємопов’язаності війни, тероризму, колоніалізму та впливу мирної державної політики на дані явища шляхом проведення і участі у самітах миру. Війна як інструмент державної політики, тероризм як метод протистояння, та колоніалізм як історична і сучасна реальність, продовжують формувати глобальний порядок денний і виклики безпеці. Державна політика війни включає в себе рішення та дії урядів, спрямовані на ведення військових конфліктів. Війна може бути викликана різними факторами: територіальними претензіями, економічними інтересами, етнічними та релігійними конфліктами, а також боротьбою за політичний вплив. Сучасні війни часто мають гібридний характер, поєднуючи традиційні військові дії з інформаційними атаками, кібератаками та іншими методами асиметричної війни. Тероризм залишається однією з головних загроз сучасному суспільству. Терористичні організації використовують насильство та залякування для досягнення своїх політичних, релігійних або ідеологічних цілей. Тероризм часто має транснаціональний характер, що ускладнює боротьбу з ним на національному рівні. Держави змушені розробляти комплексні стратегії протидії тероризму, які включають не тільки військові заходи, але й розвідку, дипломатію, економічні санкції та соціально-економічні реформи. Колоніалізм, як історичний процес захоплення та експлуатації однією державою територій та народів інших держав, залишив глибокий слід у світовій історії. Наслідки колоніалізму відчуваються і сьогодні, проявляючись у вигляді економічної нерівності, політичної нестабільності та соціальних конфліктів у колишніх колоніях. Крім того, неоколоніалізм – сучасні форми економічного та політичного впливу сильніших держав на слабші – продовжує існувати, сприяючи нерівномірному розвитку та залежності. Політика війни, тероризм та колоніалізм часто взаємопов’язані. Військові конфлікти можуть створювати умови для розвитку тероризму, особливо в умовах слабкої державної влади та соціальної нестабільності. Водночас, тероризм може використовуватись як інструмент боротьби проти колоніального чи неоколоніального панування. Колоніальна спадщина часто лежить в основі сучасних конфліктів, створюючи передумови для насильства та тероризму. Розуміння взаємозв’язку між державною політикою війни, викликами тероризму та питаннями колоніалізму є ключовим для розробки ефективних стратегій забезпечення міжнародної безпеки та стабільності. Тільки комплексний підхід, що включає військові, політичні, економічні та соціальні заходи, може забезпечити стійке вирішення цих проблем.

ІНСТИТУТ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В УКРАЇНІ: ФОРМУВАННЯ, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

В. В. Крейденко — Thu, 31 Oct 2024 00:00:00 +0200

Інститут парламентаризму є одним з основних елементів демократичного управління, забезпечуючи представництво інтересів громадян і реалізацію принципів розподілу влади. Він виступає важливим механізмом у створенні ефективної та відповідальної системи державного управління, де парламент виконує роль арбітра між різними гілками влади, сприяючи балансу та взаємодії. Формування парламентаризму в Україні пройшло складний та багатогранний шлях, починаючи від часів Київської Русі, коли основою управління виступали вічеві збори, через розвиток козацької державності з її демократичними принципами самоврядування, до створення Української Народної Республіки (УНР) на початку ХХ століття, яка стала першим сучасним прикладом парламентської демократії на українських теренах. Після відновлення незалежності у 1991 році інститут парламентаризму почав набувати нових рис, зіштовхуючись із викликами трансформаційного періоду. В умовах політичної нестабільності та постійних трансформацій, роль парламенту в Україні стала ключовою у забезпеченні прозорості, підзвітності виконавчої влади та підтримці демократичних принципів. Верховна Рада України, як єдиний законодавчий орган, виконує фундаментальні функції у формуванні державної політики, затвердженні законів та контролі за їх виконанням. Однак український парламент стикається з численними проблемами, які гальмують його ефективність. Серед таких проблем – відсутність сталих парламентських традицій, успадковані з радянського періоду політичні структури, які обмежують незалежність законодавчої гілки влади, та вплив олігархічних груп, які значною мірою визначають політичний ландшафт країни. Одним із найбільших викликів для сучасного українського парламентаризму є впровадження демократичних реформ у контексті триваючого воєнного стану. Зростання викликів безпеки та стабільності вимагає швидкої адаптації законодавчого органу до нових реалій. Недосконалість виборчої системи, яка часто не враховує інтереси широких верств населення, а також неефективність законотворчого процесу, стали критичними факторами, що потребують негайного вирішення. Також виникає питання необхідності підвищення ролі парламентських слухань і комітетів у здійсненні нагляду за виконавчою владою. Стаття висвітлює низку шляхів для вдосконалення інституту парламентаризму в Україні. Серед запропонованих напрямків – реформування законодавчої бази, що спрямоване на забезпечення більшої прозорості у прийнятті рішень та підвищення відповідальності депутатів за свої дії. Особлива увага приділяється удосконаленню виборчої системи, що дозволить створити механізми, які краще відображатимуть інтереси суспільства і сприятимуть розвитку політичної конкуренції. Важливим також є створення нових механізмів контролю за діяльністю уряду, що включає більш ефективне використання депутатських запитів, парламентських комітетів та проведення аудиторських перевірок. У дослідженні пропонується використовувати досвід зарубіжних країн, які пройшли подібні етапи розвитку парламентаризму. Аналізуються позитивні практики країн із стабільними демократичними традиціями, такі як розширення міжпартійного діалогу, співпраця між законодавчою і виконавчою гілками влади, а також ефективні моделі парламентського контролю. Адаптація цих моделей до українських реалій допоможе посилити парламентський нагляд та зробити політичні процеси більш прозорими та підзвітними. Результати дослідження можуть стати важливим внеском у наукове осмислення ролі парламентаризму в сучасних умовах. Вони можуть бути використані для подальшого аналізу та розвитку теорії і практики парламентаризму в Україні, що сприятиме ефективнішому функціонуванню державних інституцій і посиленню демократичних процесів.

ОЦІНКА СУЧАСНОГО СТАНУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

В. О. Кучменко, Я. А. Тишкул — Thu, 31 Oct 2024 00:00:00 +0200

На сучасному етапі розвитку Україна стикається зі складними питаннями, які пов’язані із серйозними викликами її суверенітету, що робить проблематику національної безпеки надзвичайно актуальною. Виклики минулих років лише підтверджують необхідність вчасно проводити аналіз загроз та здійснювати якісну оцінку стану національної безпеки. Для України такий процес є надзвичайно важливим у контексті примноження постійних викликів з боку сусідньої країни-агресора. В умовах воєнної агресії, геополітичних змін та внутрішніх реформ, національна безпека стає не лише гарантом суверенітету, але й фундаментом для стабільного розвитку суспільства. Усвідомлення реального стану безпеки дозволяє державі не лише ефективно реагувати на поточні загрози, але й стратегічно планувати майбутнє, забезпечуючи захист національних інтересів та громадян. Таким чином, оцінка національної безпеки є ключовим елементом у забезпеченні сталості та розвитку України на міжнародній арені. Важливість такої оцінки криється в суті національної безпеки та полягає, на нашу думку, у створенні сприятливих умов для реалізації національних інтересів, що забезпечують процвітання, могутність та всебічний розвиток України для максимального задоволення потреб та інтересів представників української нації відповідно до загальновизнаних норм співіснування. Це зумовлено тим, що у сучасному світі безпека суспільства визначається не лише захистом від військових загроз, але й здатністю ефективно реагувати на прояви кіберзлочинності, інформаційних атак, економічних криз, екологічних катастроф та соціальних конфліктів. Національна безпека, в першу чергу, має забезпечувати суспільну безпеку, яка передбачає також збереження демократичних цінностей, прав людини та громадянських свобод, забезпечення правосуддя та рівного доступу до ресурсів. Саме тому, в умовах глобалізації та взаємозалежності держав, безпека суспільства набуває нового значення, оскільки локальні проблеми можуть мати глобальні наслідки. Тому важливою є не лише внутрішня стійкість суспільства, але й міжнародна співпраця та інтеграція в систему глобальної безпеки.

КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗБУДОВИ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ У СУЧАСНОМУ СТРАТЕГУВАННІ ГЛОБАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

О. О. Салюк-Кравченко — Thu, 31 Oct 2024 00:00:00 +0200

Кожна високотехнологічно розвинута держава у своїй генеральній візії формування процвітання орієнтується на власні стратегічні плани різних сфер та направлень, і енергетична галузь не є винятком та займає ключові позиції як необхідно критична для повноцінного існування ієрархічних систем економіки, що тісно пов’язані з функціонально-державною системою публічного управління. Відтак, відповідна стаття покликана розкрити та детально дослідити концептуальне забезпечення сучасного стратегування в глобальній безпековій енергетичній сфері в контексті зміцнення та розбудові енергетичної самостійності України. У статті досліджено теоретичні особливості проблематики енергетичного стратегування та розкрито поняття «Українська післявоєнна енергетична стратегія розвитку» під яким визначається стратегічний документ розвитку енергетики України який генеральною метою передбачає енергетичну незалежність держави, що розроблений з урахування принципів енергоефективності, енергозаощадження та декарбонізації, розрахований на відповідності реалістично прогнозованого енергетичного балансу держави на базі адаптивно-динамічних безпекових галузевих постулатах, з розрахунком реалізації 30-40 років який має за основну стратегічною цілю трансформацію, переформатування застарілих видів енергетик та розвиток, в тісній науковій конгломерації, нових поколінь енергетичних генерацій автономного типу функціонування відновлювальної і ядерної видів енергетик та атомної промисловості. Однією з частин статті присвячено освітленню еволюції та розбудові енергетичної стратегії України як основного інструментарію реалізації державної політики в паливно-енергетичному комплексі публічних органів влади України та в контексті міжнародної енергетичної безпеки досліджено на прикладі сучасної іноземної практики розвитку стратегування ЄС. У дослідницькій роботі виділено, що ключовими елементами парадигми розвитку енергетичної системи в контексті сучасного стратегування глобальної енергетичної безпеки мають становити: ресурси досягнення, часовий проміжок здійснення, завдання та реперні точки виконання тактичних цілей та підсумкову генеральну мету розвитку. В підсумках дослідження надано теоретичні основи формування та нариси вітчизняної післявоєнної енергетичної безпекової стратегії розвитку. Підкреслено, що основним трендом уваги розроблених комплексних механізмів управління публічної влади та енергетичного менеджменту компаній і вітчизняних науковців у післявоєнний період енергетичної системної відбудови України має стати розбудова стратегічного документа прогресивного розвитку енергетики України на засадах механізму впровадження нових поколінь новітньої енергетичної генерації з метою позиціювання енергетичної незалежності України в системі сучасної глобальної енергетичної безпеки.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ЕКОСИСТЕМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ТЕРИТОРІЙ

Е. А. Сиромолот — Thu, 31 Oct 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджено аспекти формування екосистеми публічного управління розвитком територій де розвиток територій розглядається як об’єкт регіонального розвитку та євроінтеграційної політики України, висвітлено актуальність удосконалення системи управління розвитком території в умовах розпочатих Урядом України процесів у сфері стратегічного планування оновлення регіонального розвитку та розглянуті методологічні засади управління розвитком функціональними типами територій. Доведено необхідність ідентифікації «публічного управління розвитком територій», як нової особливості розвитку територій у переліку особливостей, які визначені у державній стратегії регіонального розвитку України 2021–2027. З’ясовано, що на стійкість та спроможність функціонування системи регіонального управління розвитком території України впливають взяті Україною, як кандидата у члени ЄС, зобов’язання щодо проведення реформ, трансформаційних та конвергенційних процесів з наближення до європейських стандартів публічного управління збалансованим, гармонійним та інтегрованим розвитком територій, і як очікуваний результат через здійснення ефективного виконання євроінтеграційних процесів та проведення перемовин з Європейським Союзом щодо отримання Україною статусу держави члена Європейського Союзу. Доведено що територіальний вимір Державної стратегії регіонального розвитку України 2021-2027 формує новий фокус проведення досліджень у сфері удосконалення механізму публічного управління розвитком міськими та сільськими територіями, стратегічного планування заходів щодо їх підтримки як функціональних типів територій, враховуючі стандарти, норми, інструменти та кращі практики євроінтеграційної політики у сфері розвитку територій. Обґрунтовано напрями удосконалення екосистеми публічного управління розвитком функціональними типами територій на основі ідентифікації викликів, формування пріоритетів функціонального розвитку територій, стандартів «Good Governance», багаторівневого управління, формування фінансових та програмних інструментів, проектної діяльності, виконання індикаторів та оцінка результатів розвитку територій.

ПОЛЬСЬКИЙ ДОСВІД СТВОРЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙ З УПРАВЛІННЯ ТУРИСТИЧНИМИ ДЕСТИНАЦІЯМИ (DMO)

В. В. Царук — Thu, 31 Oct 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядається питання публічного управління туристичними дестинаціями на прикладі успішно діючих моделей у країнах Європейського Союзу, зокрема, у Польщі. У роботі здійснено аналіз основних складових триступеневої системи промоції туризму Польщі, яка включає створення Національної туристичної організації на загальнодержавному рівні та регіональних і локальних туристичних організацій на регіональному рівні. 16 польських воєводств з 2000 по 2006 рр. створили регіональні туристичні організації, які сьогодні займаються просуванням регіонального бренду та туристичних продуктів кожного з регіонів на внутрішньому та зовнішньому туристичному ринках. Регіональні туристичні організації стали ефективною моделлю управління туристичною дестинацією у форматі регіональної DMO. У статті проведено аналіз можливих застережень щодо створення та функціонування регіональних та локальних туристичних організацій. Зокрема, вказано, на формально-правові особливості діяльності DMO (можливість здійснювати як неприбуткову, так і комерційну діяльність), а також структурно-організаційні особливості (створення організацій у форматі державно-приватного партнерства), проаналізовано також деякі фінансові аспекти щодо утворення DMO. У дослідженні на основі аналізу інформації інтернет-порталів регіональних організацій з управління туристичними дестинаціями Великобританії, Литви, Німеччині, Польщі, Португалії та Чехії проведено кількісний аналіз створення регіональних та локальних туристичних організацій у цих країнах. Було зʼясовно, що створення регіональних туристичних організацій практично співпадає з адміністративними поділом країни на регіони. Але кількість регіональних організацій залежить від величини території країни та місця і ролі у ній індустрії туризму. У роботі на прикладі Польщі наведено перелік основних завдань та функцій регіональних та локальних туристичних організацій, а також проаналізовано участь представників органів місцевої влади в управлінні цих організацій. Регіональні та локальні туристичні організації є автономними організаціями, що працюють задля розвитку туризму у регіонах. Контроль над їхньою діяльністю здійснюють, як правило, уповноважені представники регіонального уряду, або керівники органу місцевого самоврядування через участь у наглядових радах, керівництво правлінням організацій тощо.