ДИСКУРСИВНІ ПРАКТИКИ ФОРМУВАННЯ ІМІДЖУ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ПОЛІТИЧНОЇ ТУРБУЛЕНТНОСТІ ТА ВИКЛИКІВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Анотація

У межах наукової розвідки здійснено гносеологічне осмислення дискурсивних практик як складників стратегічної комунікації, покликаних інституалізувати бажані образи держави в уявленні цільових аудиторій під впливом політичної турбулентності та системних зрушень глобалізаційного порядку денного. Дискурс розглядається не лише як сукупність текстуальних артефактів, а як комплексна форма соціокультурної дії, що імпліцитно моделює когнітивні матриці ідентичності та легітимності в умовах інформаційної поліваріантності. Специфіка формування державного іміджу, як феномена політичної репрезентації, інтерпретується крізь призму постструктуралістської парадигми, що наголошує на нестабільності знакових структур і фрагментарності смислів, які циркулюють у глобальному медіапросторі. Політична турбулентність, яка маніфестується у вигляді епістемологічної кризи авторитетів, зумовлює потребу в ревізії усталених наративних стратегій, через які держава артикулює свою присутність на символічній мапі світу. Окреслено палітру стратегем, що інструменталізуються в процесі артикуляції іміджу держави як суб’єкта геополітичного сенсоутворення, з акцентом на латентні, малодоступні для поверхневого сприйняття семіотичні конструкції, здатні індукувати афективно марковані проекції політичної суб’єктності. Увага фокусується на тактичних моделях легітимаційного дискурсу, які маніфестують себе у напруженому полі міждискурсивного суперництва, де транснаціональні наративи виступають у ролі парагегемонічних векторів символічного впливу, прихованих за фасадами універсалізованих риторик. Таким чином, артикульований у статті підхід до аналізу державного іміджу крізь призму дискурсивних практик уможливлює виявлення латентних конфігурацій влади, що моделюються в публічному просторі, та відкриває перспективи для подальшого дослідження політичної ідентичності в епоху постглобалістичних рефлексій. У висновках окреслено стратегеми дискурсивної інженерії, що потенційно здатні репрезентувати державу як суб’єкта не лише політичної, але й цивілізаційної візії світу.